Життя зараз схоже на намисто, сплетене божевільною відьмою: без ладу і складу, в аби-як переплутаних нитках та дрібних намистинах немає ніякого сенсу. Чи може він все ж є? Може знайдеться, якщо дбайливо перебрати пальцями пронизь? Якщо потримати ці тьмяні намистини в долоні довго, то можна відчути їх гіркуватий присмак, їдкий димний запах, але якщо не здаватися згодом відчуєш і тепло. Тепло маленької іскорки, яка все ще жевріє.

    Намистина перша

– Добрий ранок, мої бубочки!

– А світла знову немає.

– А раніше ви казали «бусіночки», вчителько? Мені «бубочки» не подобаються. – Так, казала, але «бусіна» то російське слово.

– А я кошенятко! Бачите які вуха на шапці, вчителько? – витанцьовує біля мене Яська, постійно наступаючи на лямку тривожного рюкзачка.

– А я не хочу бути кошенятком, – каже завжди похмурий зранку Іван.

– Ну, тоді добрий день, шановне панство! –Діти посміхаються, незвичне для них звертання. – Куртки вдягнули! Тривожні рюкзачки на плече, щоб по сходам не тягнулись. Пенал, зошит та підручник. Всі пам’ятають, де я живу, якщо відстали в дорозі?

– Так, вчителько! Ви майже, як Карлсон, під самим дахом.

Якщо швидко йти по сходах на третій поверх, то ще нічого. А в кабінеті дуже холодно, багатостраждальна пальма, перенесена з холодного підвіконня, все одно дуже мерзне. Діти в шапках та куртках. У нас традиція: ми складаємо всі речі на парти, рюкзаки на гачечки та стаємо в коло. Беремось за руки і запитуємо один одного по черзі англійською:

– Як у тебе справи?

– У мене все добре! Тато приїхав, на цілих три дні!

– У мене все добре! Вчора мама встигла два жарівки печива напекти. Та тільки потім світло виключили…

– У мене все добре! Бабусі додзвонились. Просто телефон у неї розрядився…

У мене все добре – я грію свої руки та душу в їх колі.

Може не бути світла та опалення. Але школа гріється та освітлюється дітьми, їх розмовами та посмішками.

    Намистина друга

Пішла вже третя година. Освітлення в підвалі тепер тільки аварійне. Мабуть все ж таки влучили в нашу ТЕЦ, матері їх ковінька! Зв’язку немає, новини невідомі, своїм дітям додзвонитися не можу, чоловіку теж.

– Це що бахнуло? – запитує Аля. Щось таке є в її голосі, що вся група починає дивитися на мене з насторогою.

Я чула, що бахнуло, але кажу:

– Та ні! Нічого не бахало!

Аля наполягає.    

Я твердо відповідаю:

– Ні, кажу, не бахало. То дверима верхніми хтось гучно гупнув.

Вони мені не вірять, але повезло: в підвал заходить стара жінка з місцевих. Вона часто приходить в наш підвал, коли повітряна тривога. Сідає на дитячий стілець біля самого входу, хоча могла б пройти далі на зручні місця. Розстібає куртку, там у неї за пазухою маленька та теж старенька, лупоока собачка. Ми всі знаємо жінку в обличчя, ніхто вже і документів не питає, як належить згідно інструкції. Їй складно довго сидіти в підвалі, іноді вона кидає під язик якусь пігулку та виходить на поверхню. Але зараз мабуть пішла наступна хвиля нальоту та вона повернулась. 

Вона ніколи нікому не дзвонить з підвалу. І ніхто не дзвонить її. Вона просто сидить на стільці, дивлячись перед собою. Вона не з тих, сухеньких прудких балакливих бабусь. Вона велика, кремезна, з широкими долонями, що тримають собачку. В аварійному світлі обличчя у неї гладке, широковиле. Вона нагадує скіфських баб чи богиню Мокош, тільки замість прядки вона перебирає шерстинки на холці собачки. Вона спокійна, як ті кам’яні баби, що пережили навали орд на наших землях. 

Хто тільки не числиться серед наших сміливих нескорених пращурів: скіфи, сармати і навіть трохи гуни та греки. Так ось, колись величезне військо прийшло до Спарти та Філіп Македонський пригрозив: «У мене найкраще у світі військо. Здавайтеся, оскільки якщо я візьму Спарту силою, якщо я зламаю її ворота, якщо я проламаю таранами її стіни, то нещадно знищу все населення і зрівняю місто з землею!» Відповідь була дуже простою та короткою: «Якщо».

А ще кажуть, що Філіп та навіть його славнозвісний син Олександр потім обходили Спарту десятою дорогою. Цікаво, чому це?

Я дивлюсь на цю стару жінку, на собачку, на всіх в підвалі та думаю, що і цю орду переживемо, а на погрози вбити нас всіх, якщо вони прийдуть сюди, закатувати голодом та холодом, якщо зруйнують енергосистему, є гарна провірена часом відповідь: «Якщо».

    Намистина третя

– Гліб! Мені на тебе дивитись холодно! 

– Та ми ж після фізри! Жарко!

– Стас, де твоя куртка? Ми ж домовлялись! Якщо зараз повітряна тривога, я вас що, так голих-босих і поведу в укриття?! Божечки, Даня, ти ж в шортах! – з-під першої парти стирчать голі волосаті ноги в кедах. – Все, зараз понесете мене в медпункт з серцевим нападом!

Вони знають, що я жартую, але удавано-сумно підіймають руки вгору і кажуть:

– Все-все, вчителько, зараз за дві хвилини збігаємо і повернемось при повному параді.

– Ми ж домовлялись, – кажу я їм в спину, а по коридору вже загуло.

Дівчата в набагато кращому вигляді. Кутаються в шалі та палантини.

– Кому холодно, може куртку вдягнути. Я розумію, – кажу я. – Я сама сиджу в куртці. Мені холодно. Марійка, не треба їсти ту булку під партою. Їж нормально. Я знаю, що перерви дуже короткі, щоб вписатися двом змінам в світловий день. Їжте всі та водою запивайте, поки я в журналі відсутніх відмічаю. Булки в їдальні сьогодні черстві. Бо вчорашні. Через тривогу вчора ніхто в їдальню так і не ходив. А сьогодні весь день світла не було, піч не працює.

– Угу! – каже Марійка, дожовуючи булку. – А це погано, що ви знову в куртці. Останній раз, коли ви два дні в куртці тряслись, потім на лікарняний пішли. Що знову хворіти зібрались?

– Ні! На минулому уроці ми вчили конструкцію твердого наміру, пам’ятаєте? Так ось, я маю твердий намір до Нового Року не хворіти!

– Це що ж, на Новий Рік хворіти будете, вчителько?

– Ось немає мені більше що робити! Я буду бажання загадувати! У нас же є Бажання? Цього року обов’язково здійсниться. Тільки потрібно дуже в це вірити.

– Здійсниться… – відлунням розходиться по класу. 

«И значит нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим»

Булат Окуджава

    Намистина четверта

Сьогодні систему трясе у апоплексичному нападі. Десь там «не боги, человєкі, призвичені до праці» без сну та відпочинку намагаються з’єднати перебиті «артерії», не дати зупинитися «клапанам серця» підстанцій в «інфаркті», захлинутися енергією переповненим атомним станціям. А тут все просто: холодно, так що пальці крутить, світло включають хвилин на двадцять:

– Добрий день! Відкрили зошити, перевіряємо домашнє.

– Як ви там, вчителько? У нас такі новини погані пишуть, – це Поля, вона в Німеччині.

– Брешуть, Поля. У нас все добре, ми тримаємось, – повертаю екран до тих, хто в класі. Вони віртуально обіймаються, машуть руками. Заходить вчитель української мови з позиченим чайником:

– Встиг два рази закипіти, давайте горнятки! Всім потрохи чаю буде!

– О! Дмитрівно! Як ви? – кричить Поля.

– Все добре! Не дочекаються!

Та тут лунає тривога, а за декілька секунд і світло гасне. Тільки крижинка Зума ще бігає по екрану, в марному сподіванні спіймати зв'язок. Але ми встигли почути відлунням:

– Бережіть себе!

Ми бережемось. Ми хочемо побачити кінець всього цього. Нашу перемогу.

***

Хай їм грець, кажу я, коли стає зовсім темно. Включаю  ліхтарик, той що в душі, в якому майже сіли батарейки та кажу: 

– Добрий день, шановне панство!

– А він добрий?

Він буде таким, яким його зробимо ми. Добро завжди перемагає, але для цього потрібно багато сил та боротьби.